Загублене серце: Містичний детектив

Новий сучасний роман на українській мові


Анотація до книги "Загублене серце"

За старих часів рубіни славилися як «камені життя і любові». Вважалося, що володіння таким каменем додає господареві більше влади, сміливість і гідність. Він як талісман охороняє свого власника. Але коштовний рубін, виготовлений у формі серця, який зненацька одержала в подарунок Ірина Ільїна, зовсім не приніс ніякої користі своїй володарці. Мало того, вона зрозуміла, що цей камінь володіє містичною силою і приносить нещастя людям, які її оточують. Ірина хоче позбутися від рубіна, але вона не може знайти незнайомця, який подарував їй цю містичну прикрасу в день заручин з Денисом Веригою, хлопцем якого вона дуже кохає і хоче з ним одружитися.

Уривок з тексту:

   Справа ставала заплутаніше з кожним днем. Спочатку сталася аварія, в ході якої постраждала подруга Ірина Світлана. Слава Богу, їй уже стало краще, вона одужувала, лікарі робили все, щоб поставити її на ноги.

   Зінаїда Олексіївна знову вирішила піти до ресторану «Зірка Сходу». Вона знайшла офіціанта Ігоря, який обслуговував їх банкетний зал в день заручин її доньки.

   - Скажіть, Ігоре, ви знаєте мецената Казимира Каховського? - запитала у нього Ільїна.

   - Так хто ж його не знає ?! - вигукнув офіціант. - Він постійний клієнт нашого закладу. У всякому разі, так було до певного часу ...

   - А зараз що ?! - насторожилася Ільїна, відчуваючи якийсь підступ в словах офіціанта.

   - Не знаю, як сказати, але з деяких пір Каховський перестав бувати в нашому ресторані ...

   - І що ж так? ..

   - Не знаю, - знизилася плечима офіціант. - Можливо, йому наш ресторан перестав подобатися, а може він поїхав кудись за кордон. Знаєте, у багатих свої примхи, вони рідко сидять вдома. Хоча, звичайно, шкода втрачати такого клієнта.

   - Чому? - ввічливо поцікавилася Ільїна.

   - Ну як же ?! Каховський завжди був щедрим з обслуговуючим персоналом, він завжди залишав хороші чайові.

   - Ах, ось чому… зрозуміло.

   - Скажіть, Ігоре, а ви не знаєте, як розшукати пана Каховського? Чи це якась таємниця?

   - Чесно кажучи, не знаю. Я його бачив тільки в ресторані. Як ви самі розумієте, він зі мною не дуже відвертий. Пам'ятаю, пару раз Каховський вечеряв у нас в ресторані з якоюсь привабливою дамою. Знаєте, така ефектна дама, брюнетка, довге чорне волосся, чорні очі й чорні брови, чимось схожа на індіанку. З ними ще в той вечір була відома галеристка Римма Аркадіївна, дама дуже владна і рішуча. Ось думаю, Римма Аркадіївна добре знає самого Каховського.

  - Чому ви так вирішили, Ігоре? - з цікавістю запитала Ільїна. Їй здалося, що вона вже близька до мети, і ця Римма Аркадіївна обов'язково виведе її на самого мецената Каховського.

   - Вони весь вечір дуже жваво розмовляли. Їх супутниця, прекрасна брюнетка, все мовчала, і взагалі, вона якось скуто себе вела, як ніби була мало знайома з Каховським і Риммою Аркадіївною. Мені здалося, ви вже вибачте мене, я обслуговував їх столик в той день, це особисто моя думка, що їй було нудно і нецікаво спілкуватися зі своїми друзями співтрапезниками.

   - Дуже цікаво. Ігоре, ви природжений психолог!

   - Дякую за комплімент, - ввічливо сказав офіціант. Він якось вичікувально подивився на співрозмовницю.

   - Ах, вибачте мене! - вигукнула Ільїна. Вона зрозуміла, що Ігор чекає чайові за надану інформацію.

   Зінаїда Олексіївна дістала з сумочки гаманець, потім вона трохи забарилася, роздумуючи над тим, яку суму треба віддати офіціантові за отриману інформацію, і простягнула йому купюру в 50 гривень. Не можна сказати, що він дуже зрадів від цих грошей, але Ігор подякував жінку і ввічливо відкланявся. Повернувшись додому, Ільїна розшукала по Інтернету галеристку Римму Аркадіївну. Римма Аркадіївна Звонарьова була власницею відомої в місті галереї «Міраж». Ільїна вирішила зателефонувати Звонарьовій по телефону, який був вказаний на сайті галереї «Міраж».

   - Алло. Слухаю вас. Ви подзвонили в галерею «Міраж». Що вам потрібно? - дуже манірним голосом запитала Римма Аркадіївна. Це був голос вже не дуже молодої дами, але тембр голосу був приємним і, можна сказати, чарівним.

   «Який приємний голос. Треба ж! Звичайно, з клієнтами та майбутніми замовниками треба бути дуже ввічливими », - подумала про себе Зінаїда Олексіївна Ільїна. Вона була жінкою простою і можна сказати прямолінійною, позбавленою будь-якого дипломатичного хисту. Ільїна все життя пропрацювала бухгалтером в дитячому садку №12.

   - Алло. Слухаю вас. Говоріть, що вам потрібно? - перепитала Звонарьова.

   - Добрий день, - почала здалеку Ільїна. - Риммо Аркадіївно, здрастуйте ...

   - Доброго дня. Як вас звати? Представтесь, будь ласка.

   - Мене звуть... (тут Ільїна забарилася, роздумуючи над тим, називатися їй своїм справжнім прізвищем чи ні) - Мене звуть Олена Марківна (переконливо збрехала Ільїна, вона з полегшенням зітхнула, наче вирішила для себе важке завдання).

   - Я вас уважно слухаю, Олено Марківно.

   - Риммо Аркадіївно, справа в тому... що мені порекомендували вашу галерею.

   - Треба ж! Як приємно це чути.

   Ільїна тактично промовчала.

   - І хто порекомендував, дозвольте поцікавитися?

   - Меценат відомий... Казимир Каховський... чули про такого?

   На іншому кінці дроту настала пауза. Ільїна зрозуміла, що Римма Аркадіївна щось відчула, і зараз болісно міркувала, як їй поводитися далі. Розуміючи, що пауза затягнулася, Римма Аркадіївна вигукнула:

   - Ах, Казимир Леонідович!

   - Так, Казимир Леонідович.

   - Він не говорив, що у нього є знайома з ім'ям Олена Марківна.

   - О, ми, можна сказати, недавно познайомилися... Знаєте, таке буває, люди іноді знайомляться раптово, - надто фривольним тоном сказала Ільїна.

   - Таке буває, дійсно... Так що вам завгодно, Олено Марківно? - досить сухо запитала Римма Аркадіївна у своєї співрозмовниці. Від колишньої ввічливості і сліду не залишилося.

   - Справа в тому, що я хочу зустрітися з Казимиром... меценатом Каховським.

   - Навіщо? - різко запитала Римма Аркадіївна. - Він цього не любить.

   - Справа в тому, що у мене до нього ділова пропозиція ... Я подумала, ви допоможете нам зустрітися.

   - Чому ви так вирішили раптом?

   - Мені сказали, ви якось вечеряли разом ...

   - Дивно. Я не афішую місця закладів, в яких вечеряю. Ах, зрозуміло ... ви розпитали когось із офіціантів ресторану чи кафе.

   - Нехай це буде моїм маленьким секретом, - сказала Ільїна загадковим тоном, неначе шпигун, відчувши свою перевагу над противником. - Знаєте, не завжди хочеться розкривати свої джерела.

   - Розумію ... Ну, так ось знайте, Олено Марківно, я вам нічим не можу допомогти.

   - Як це?! - здивувалася Ільїна.

   - А ось так. Прощайте! - сказала Римма Аркадіївна і повісила трубку.

Роман НЕЗНАКОМКА

Ольга Дёмина

© Ольга Дёмина, 2020


Она молодая женщина, современная и стильная. Он заметил ее среди толпы людей в метро. Она привлекла его взгляд, ему показалось, что эта женщина смотрит на него соблазнительно, игриво, тогда он бросился к ней, но двери закрылись, и поезд тронулся с места, увозя незнакомку от него… Он будет искать встречи с ней, а когда найдет, поймет, что эта женщина несчастна. Она живет в роскошном доме с башней, но эта башня стала ее тюрьмой. Он захочет освободить ее из этой башни, но сам очутится на краю пропасти… 

ГЛАВА 1. 

НОЧНОЙ ЗВОНОК

Она снилась ему ночью, эта незнакомая женщина. Прекрасная, таинственная брюнетка с голубыми глазами. Виктор встретил ее неделю назад в метро.

Она была очень элегантная в модном плаще бежевого цвета и черных сапожках. На шее был повязан легкий почти прозрачный белый шарф. Длинный белый шарф слегка колебался от колебаний сквозняка, который постоянно присутствует в метро. Она вела себя непринужденно и грациозно, как какая-то модель. «Какая красивая женщина! — подумал Виктор — Она не похожа на других…» Он смотрел на нее, не сводя взгляда, не замечая никого и ничего, вокруг него сновала толпа людей, живой многолюдный рой жил своей жизнью, а Виктор стоял неподвижно, пытаясь понять, что именно привлекло его в ней. Ее красота, ее грация или загадочная таинственность. Он хотел знать, как ее зовут, где она живет, чем занимается, сколько ей лет… Вообще он хотел знать о ней все, что к ней относится. Почему? Почему она, эта незнакомая женщина, ее таинственный образ вдруг вызвали в его душе такой порыв, Виктор не знал, но он сразу понял, почувствовал, что эта случайная встреча не является случайностью, что видимо это судьбоносная встреча из разряда тех, о которых часто пишут писатели в своих сентиментальных романах. Это был какой-то мистический знак, какой-то бред, обманчивое наваждение, Виктор почувствовал, как в его сердце что-то защемило, даже был момент, когда он подумал, что дальше в его жизни все будет по-другому, прежней размеренной жизни больше не будет. Он колебался мгновение.

А потом он бросился к ней через толпу людей, но не успел, дверь вдруг захлопнулась, и поезд тронулся с места увозя незнакомку в незнакомую даль. Виктор Бродский работал в адвокатской конторе, у него была серьезная работа, утром у него была важная деловая встреча с богатым и очень влиятельным клиентом — банкиром Марком Гальпериным, а Виктор плохо спал ночью, все время ворочался с боку на бок. Было три часа ночи, месяц на небе освещал комнату голубым мистическим светом. Виктор открыл глаза, сон как рукой повело. Мужчина вздохнул. Таинственная брюнетка не шла у него из головы. Он встал с кровати, вышел на балкон перекурить. Вдруг в ночи раздался звонок мобильного телефона.

— Странно, кто это звонит так поздно? Я никого не жду…

Мужчина подошел к столу, взял в руки телефон. Посмотрел на голубовато-мерцающий в темноте экран.

— Странно… незнакомый номер…

Он нажал на телефон и услышал женский голос.

— Алло.

Голос был приятный, соблазнительный.

— Кто это?

— Это я…

— Кто я?! — разозлился вдруг Виктор. — Мне ваш голос совершенно незнакомый! Это что — шутка?! Прекратите эти ночные розыгрыши!!!

Он выключил телефон, но телефон снова позвонил. Он взглянул на номер, тот же номер, он запомнил последние цифры — 349. Нехотя он ответил на звонок.

— Алло. Что вы хотите? — сказал раздраженным голосом мужчина.

— Странно, мне показалось, что вы очень интеллигентный благородный человек … — сказал женский голос.

— Вы так думаете? Наверное, оно так и есть, если вы так говорите … — он замолчал, потом улыбнулся, — я очень интеллигентный благородный человек, если это вам по душе.

— Таким вы мне больше нравитесь.

— Прекрасно! Вы мне звоните в 3 часа ночи, чтобы сказать мне, что я вам нравлюсь. Странное поведение! Вы так не считаете?

— Хм! Я думала, он другой, не такой, как все мужчины…

— А какие мужчины?

— Чаще всего хамовитые, уверенные в себе, гордые…

— Какая беда! Какой не лестный портрет для мужчин. Почему вы так обижены на мужчин, таинственная незнакомка?

— Меня зовут Аннет.

Он медленно произнес ее имя:

— Ан-нет… Странное имя, у меня никогда не было знакомых женщин с таким именем.

Виктор подумал, что она перестала его раздражать. Это было даже странно. Он считал себя прагматичным рациональным человеком. Однако… мы иногда сами не знаем себя. Это ночное происшествие он уже воспринимал не так, как несколько минут назад. Эта женщина имела какой-то магическое влияние на него. Его привораживал ее голос, манящий, мягкий. Виктор представлял себе, какая она — эта таинственная женщина, какая у нее походка, какие у нее волосы, какие глаза и улыбка. Она вдруг перебила его мысли.

— О чем вы думаете?

— Странный вопрос? Но я отвечу. Я думаю о вас.

— А что вы обо мне думаете? — заинтересованно спросила она. Виктор готов был поклясться, что она кокетничала с ним.

— Думаю, что вы привлекательная женщина.

Она молчала, комплимент ей, видимо, понравился. Затем она засмеялась негромко, очень мелодично.

— Вы думаете, очевидно, что я несерьезная легкомысленная особа? Я, пожалуй, буду прощаться с вами.

— О, нет!!! Прошу вас, не выключайте телефон! Умоляю вас!..

Он замер, ожидая ее. В телефоне повисла пауза. Ему показалось, что эта пауза была очень длительной. Виктор находился в отчаянии, он уже подумал, что она выключила телефон. Вдруг она сказала:

— Алло. Вы меня слышите?

— Слышу! — воскликнул он радостно. — Я вас слышу. Я так рад слышать ваш голос. Хорошо, что вы, Аннет, не выключили телефон.

— Как вас зовут?

— Виктор. (Он хотел еще по адвокатской привычке назвать свою фамилию — Бродский, но не назвал ее.)

— Замечательное имя. Мужественное. Виктор в переводе с латинского значит победитель.

— Что значит ваше имя, Аннет?

Она засмеялась:

— О, вы будете разочарованы.

— Почему?

— Я не знаю, что означает мое имя. Представляете, я счастлива и без этого.

— Вы счастливы? — почему-то с грустью спросил он. — У вас, наверное, есть избранник.

— Я — не замужем.

Он молчал, не хотел сразу показать ей, что рад, услышав эту фразу, она не замужем. Потом сказал:

— Я тоже одинок.

— Я не говорила, что я одна.

Виктор напрягся:

— У вас есть любовник?

— Скажем, он мог друг.

— Друг… Вы любите его, Аннет?

— Не знаю.

Они говорили еще долго. Удивительное дело, Виктору этот разговор казался очень важным, он забыл обо всем на свете. Когда они попрощались, на часах была уже пять утра. Виктор сразу лег в постель и уснул. Проснулся он, услышав, как звонил его мобильный телефон. Подняв голову, тяжелую от бессонницы, Виктор посмотрел на номер. Это звонила секретарша из адвокатской фирмы Ирина Навроцкая. Ирина была удивлена, что он опоздал на работу. Встреча с важным клиентом была сорвана. Руководитель адвокатской фирмы «Юридические услуги» Альберт Михайлович Левин был очень сердит и угрожал уволить Виктора с работы. Виктор Бродский, услышав эту неприятную новость, мгновенно вскочил с постели, стал поспешно собираться на работу. Через десять минут он стоял на автобусной остановке… Виктор очень нервничал, ожидая автобус, он постоянно смотрел на часы. Виктор сожалел, что его машина сейчас находится в ремонте. Время шло, а автобуса так и не было, тогда он решил взять такси.

ЛАВИНА В ГОРАХ

                                                                Ольга Дёмина

        Аннотация: Это роман из серии "ДАМА СЕРДЦА". 

      Курортный отель «Горный хрусталь» в Карпатах переполнен туристами. Елена Бородина — начинающая лыжница, это ее первый сезон. Она в восторге от лыжного курорта, от красот природы. Неожиданно в горах сходит снежная лавина, группа лыжников, среди них и Елена Бородина, засыпаны снегом. Спасатели приступают к поискам. К вечеру найдены живыми все лыжники, которых завалило снегом. Только среди них нет Елены. Поиски прекращаются из-за ухудшения погодных условий. Судьба Елены остается невыясненной.

Отрывок из текста: 

— Ты, наверное, ужаснулась, когда увидела меня в первый раз? — предположил Руслан. — Увидела, что находишься в избушке в гостях у бородатого незнакомца и думаешь: «Все! пропала!» Признавайся, Елена, так все было? Ну, говори же!

— Ничего я не испугалась! — запротестовала, улыбаясь, Елена. — Ты все выдумываешь, Руслан!

— Та я видел по твоим глазам, что ты напугана.

Руслан взял ее за руку, заглянул в ее глаза:

— А теперь не боишься меня, Елена?

— Теперь не боюсь, — просто сказала она.

Он погладил ее по руке и сказал:

— Иди ко мне, Елена.

Она села к нему на колени. Руслан поцеловал ее в губы, погладил ее шею, стал играть завитком волос, выпавшим из прически. Потом притянул к себе, она вся поддалась к нему навстречу. Руслан прошептал «желанная моя… Елена…» Тембр его голоса волновал Елену, кружил голову, она потерлась щекой об его бороду.

— Колючий какой… — прошептала она. Елена заглянула в его глаза, потом поцеловала его в губы.

Но Руслан вдруг оттолкнул ее от себя:

— Все, Елена, иди к себе! Не доводи меня до греха… Вино сильно бьет в голову, потом будешь жалеть, что согрешила…

Елена встала, она зашаталась словно пьяная, удивленно посмотрела на него. В глазах ее застыл испуг и разочарование. Он снова был с ней грубый, хотя, казалось, минуту назад лед между ними растаял. Она ушла к себе, легла в постель, но долго не могла заснуть, все думала о Руслане, как он ее поцеловал, вспоминала его слова «желанная моя». Ее никто так не называл. Руслан был нежным сейчас с ней, муж Михаил был другим, учтивым, ласковым, но другим… Елена сравнивала двух мужчин, но муж сейчас был далеко, а Руслан находился рядом, сильный молодой мужчина, достаточно было только позвать его, и он тут же прибежал бы к ней по ее зову. Но Елена не позвала, природная стеснительность не дала ей этого сделать, а Руслан к ней не пришел в ее спальню, хотя она ждала, что он сейчас откроет двери и войдет в ее комнату, как тогда в ту ночь, когда она его прогнала… Сейчас, наверное, она бы не стала этого делать. Елена тяжело вздохнула, уже засыпая.

   Роман-детектив из жизни геймеров автора Ольги Дёминой "Я охочусь за тоюл

АННОТАЦИЯ

Архитектор Марк случайно встретил в Интернет-клубе «Портал» симпатичную блондинку по имени Илона. Он пожелал с ней познакомиться, но она вдруг от него сбежала. Марк бросился вдогонку за ней, но девушка успела заскочить в автобус… Пройдет некоторое время, и они встретятся вновь, он признается Илоне в любви, но преградой в их отношениях станет таинственный поклонник Илоны по имени Геймер.

Отрывок из текста:

Илона проснулась посреди ночи вся в слезах, ей приснился ужасный сон. Якобы кто-то проник к ней в комнату. Она отчетливо слышала шаги постороннего человека. Илона в ужасе проснулась, дыхание было учащенным, сердце бешено колотилось. Она села в кровати, стала оглядываться по сторонам. Рядом с ней никого не было. Почему же тогда она чувствовала присутствие чужого человека. Илоне в последнее время постоянно снился этот сон. Какой-то человек проникает к ней в квартиру, заходит в ее комнату, и он угрожает ей. Она хочет закричать, но не может этого сделать, ей трудно дышать, она задыхается и просыпается.

Илона увидела мерцание экрана мобильного телефона, лежащего на прикроватной тумбочке, она взяла в руки телефон и посмотрела на экран. Она надеялась, что это месседж от Марка.  Илона посмотрела на экран, прочитала новое сообщение. Она чуть не потеряла сознание и не упала на пол. Это было послание от того негодяя, который постоянно преследовал ее. Илоне было страшно читать послание от него, но она прочитала машинально текст: «Знай, Илона, я охочусь за тобой! Ты не скроешься от меня! Твой новый друг тебе не поможет… Кстати, если ты и дальше будешь с ним встречаться, я убью его. Никто не должен стоять между тобой и мной. Мы с тобой пара, Леди Каприз и Геймер…» Это было ужасно, Илона почувствовала, как в ее жилах стынет кровь.

Отрывок из текста:

Особенностью игр The Sims «Житейские истории» был сюжетный режим — игроку предлагалось на выбор два стандартных персонажа, у каждого из которых была созданная сценаристами история; периодически игроку нужно было выполнять необходимые по сюжету действия. Для сюжетной игры были доступны два персонажа — Ритолетта Гарлоу (девушка, которая, испытывая денежные затруднения, переезжает в пригород и останавливается на время у своей тетушки) и Винсент Мур (миллионер, который приезжая из командировки, ссорится со своей девушкой, не желая жениться на ней).

В самом начале игры раскручивалась сюжетная линия Ритолетты и городок, где можно было создавать свои собственные семьи, обустраивать свои дома, посещать вечеринки, выбирать друзей, гулять по городу. После прохождения истории Ритолетты до середины, открывалась история Винсента. Игроку предлагалось ролевое развитие сюжета. Игрок должен был выбирать из нескольких вариантов, как должен поступить его персонаж в том или ином случае. В случае удачного решения игрок получал поощрительные баллы. После прохождения игроком двух независимых историй, ему предоставлялась возможность открыть доступ к режиму нелинейного симулятора жизни. Всего в игре есть три городка, в двух из которых живёт представленный сюжетный персонаж; в них есть дома и места для отдыха, городской центр, городские учреждения, улицы и парки…

Первая история была завязана на любовном треугольнике, где героине предстояло выбрать себе «истинную любовь». Вторая история, связанная с мужским персонажем и удачным карьеристом, ставила перед героем дилемму — выбрать между продвижением по карьерной лестнице или любовью к прекрасной избраннице.


Отрывок из текста:

Игра «Житейские истории» определенно была предназначена для людей, не имеющих достаточного опыта в компьютерные игры. Эту видеоигру можно было рассматривать, как продвинутое учебное руководство для неопытных геймеров. Введение романтических историй с легким эротическим подтекстом, сюжетных линий, в ходе которых игроком моделировалась жизнь персонажей, придавало особый интерес к этой видеоигре. Выбор действий главного персонажа подразумевал Alter ego самого игрока. Игроки играли с жизнью своих персонажей и оценивали свои возможности, а также давали волю своему воображению и создавали мир с уникальными персонажами. Одним из недостатков «Житейских историй» продвинутыми геймерами считалось то, что в игру мог играть только один игрок и не в режиме онлайн.

Зато здесь не было смертельных гонок, стрелялок, кровавых сцен, грозных битв с непредсказуемым исходом сражений, долгих мытарств главного героя и трудностей выживания персонажа в сложных жизненных условиях. В общем, по своим параметрам видеоигра «Житейские истории» идеально подходила для молодой женской аудитории. В видеоигре были убраны страхи персонажей, но остались их желания. Был доступен ряд возможностей, например, в игре существует ряд мест для отдыха, центр города, куда персонажи могут выезжать, возможность приглашать персонажей на свидания, мобильные телефоны. Но какая же девушка не мечтает о свиданиях и любовных историях! У девушки-игрока был выбор, во что нарядить своего персонажа, у главной героини в видеоигре был свой гардероб, состоящий из повседневной одежды и ярких туалетов — вечерних платьев, ярких комбинезонов в стиле секси, элегантных костюмов.

Надхмарні замки: Кохання і мрії

Новий сучасний роман на українській мові

Видавництво: Издательские решения

Рік: 2020

ISBN: 978-5-0051-2599-6


Вступ

Роман «Надхмарні замки» написаний автором Ольгою Дьоміною українською мовою в 2020 році, є учасником і фіналістом літературного конкурсу «Кохання і місто». Це сучасний художній роман, в якому йдеться про життя головної героїні в великому українському місті. В сюжеті твору є присутність любовної лінії та драматична історія життя і кохання. В тексті немає фантастики, фентезі, еротики, містики чи жахів. Жанр твору — реалістична спрямованість.

Уривок з тексту:

Кіра чекала дзвінка, але Андрій не подзвонив. Він не дзвонив їй другий тиждень, вона пробувала йому зателефонувати сама, але його номер не відповідав. Кіра дуже нервувала, турбуючись про Андрія, побоюючись, щоб з ним нічого не сталося. В Україні вже послабили карантин, вона і її колеги вийшли на роботу. Максим не забув цим скористатися і заявився до Кіри на роботу в кінці робочого дня. Вона сама була в кабінеті. Він став знову говорити їй про свої почуття, наполягати на тому, щоб вони знову зійшлися і жили разом. Кіра відповіла йому відмовою. Він був страшенно розлючений.

— Не розумію тебе Кіро! — вигукнув Максим. — От не розумію і все!!! Ти мені ось відмовляєш весь час… а сама живеш одна, між іншим. Твій батько мені дзвонив вчора, сказав, що від твого Андрія ні слуху, ні духу вже третій тиждень… Він навіть не дзвонить тобі.

— Це нічого не значить! — крикнула Кіра. — І, взагалі, батько все не так зрозумів… я розмовляла з мамою…

— Кіро, яка різниця, з ким ти говорила — з батьком чи матір'ю?! Він тобі не дзвонить… він тебе вже забув твій Андрій…

— Ні, це не правда, чуєш! Він не міг мене забути…

— Кіро, ти така наївна… ти думаєш, у твого Андрія на кораблі немає жінки, і він тобі вірний…

— Припини зараз же! Максим, припини негайно нести ці дурниці!.. Я не хочу тебе слухати, — сказала Кіра. Вона закрила вуха руками.

— Ти не хочеш мене слухати… Цікаво, Кіро! Все, що я не говорю, що не роблю, тобі не цікаво… Я дістав для твого батька дорогі ліки, між іншим… і він пішов на поправку…

— Не треба мене цим дорікати, Максиме. Ти це зробив, тому що сам так захотів, тому що ти добре ставишся до мого батька…

— Ні, Кіро, я це зробив не заради твого батька… хоча я добре до нього ставлюся. Я зробив це заради тебе, тому що я тебе люблю, тому що ти — моя дружина… І я зроблю для тебе, все, що ти скажеш, все що попросиш… Кіро, ну чому ти така вперта? Ми ж можемо бути разом, ми можемо бути щасливі з тобою, як раніше…

В цю хвилину задзвонив телефон, Кіра взяла зі столу мобільний телефон. Максим з ненавистю втупився на телефон, тому що дзвінок завадив йому розмовляти з Кірою.

Кіра сподівалася, що це дзвонив Андрій. Вона подивилася на екран, і з розчаруванням подумала: «Це не він…» На екрані висвітився незнайомий номер.

— Хто це дзвонить? — з нетерпінням запитав Максим. — Що їм потрібно?!

— Не знаю… незнайомий номер.

— Кіро, не бери трубку! Не відповідай!!! Зараз повно шахраїв, вони знімають гроші з рахунків, дізнаються персональні дані, блокують кредитні картки… — сказав Максим.

Він підійшов до Кіри і хотів забрати у неї телефон. Телефон продовжував дзвонити, діючи Максиму на нерви. Кіра відповіла на дзвінок:

— Алло… Я вас слухаю… Хто це?

Вона почула знайомий голос:

— Кіро, це я. Здрастуй…

— Андрію, це ти?! — вигукнула Кіра. — Ти де зараз… на кораблі?… Чому ти так довго не дзвонив? Я дуже нервувала…

— Я лежав у госпіталі.

— Що трапилося?

— Заразився новою інфекцією…

— У тебе був коронавірус, — здогадалася Кіра, її голос затремтів, — це так небезпечно, Андрію…

— Так… я лежав у реанімації, тому не міг тобі подзвонити, Кіро… але вже все позаду… Ми скоро побачимося, Кіро! — голос у Андрія був бадьорий, здавалося, що він перебував з нею поруч в кімнаті.

Вона немов відчувала його присутність поруч. Вона стільки передумала, стільки перенервувала, коли не було з ним зв'язку, і зараз він їй подзвонив, і ніби не було тих неспокійних довгих днів і ночей, коли вона жила однією лише думкою, щоб він їй подзвонив, всього лише подзвонив, щоб дав знати про себе, що у нього все нормально, що Андрій живий і здоровий.

— Андрію, коли ти вилітаєш додому?

— Кіро, я скоро буду вдома… я вилітаю спецрейсом… Я люблю тебе, Кіро!

— І я тебе люблю, Андрію… — прошепотіла Кіра, вона готова була розридатися від хвилювання, від сильних почуттів.

Максим сидів за столом і, мовчки, спостерігав за Кірою, як вона розмовляла по мобільному телефону. Вона була відстороненою іншою в цю хвилину. Це була чужа жінка, яку він не впізнавав. Ще хвилину тому Максим розмовляв з нею, вона сперечалася з ним, щось висловлювала йому в обличчя, в якийсь момент Максиму здалося, що він зможе з нею домовитися, умовити її повернутися до нього… а зараз вона відвернулася від нього зовсім. Вона стояла біля вікна і дивилася у вікно. За вікном йшов дощ, барабанячи важкими краплями по склу. Кіра дивилася на вулицю, вона не помічала нікого і нічого навколо себе. Для неї зараз головним була тільки ця телефонна розмова, все інше, здавалося, не мало для неї ніякого значення. Вона перебувала в кабінеті, але її, як би, не було тут, подумки вона була зараз зовсім далеко звідси…

Епіграф до книги "Надхмарні замки" ("Воздушные замки").«Будівництво повітряних замків нічого не варте, але їх руйнування обходиться дуже дорого».

Франсуа Моріак

«… міцна, як смерть, любов; люті, як пекло, ревнощі; стріли її — стріли вогненні; вони полум'я сильне».

Книга Пісня над піснями. (Пісн. 8, 6)

Анотація до книги "Надхмарні замки"

У кожного міста є свої риси, свій шарм і романтика, притаманні лише йому. Кіра Катеринчук зросла у Великому місті. Дівчина любила своє місто, його багатолюдні проспекти і вулиці, каштанові тінисті алеї, вечірні яскраві вогні. Тут Кіра зустріла своє кохання, і тут вона була щасливою. Кожна жінка будує свій повітряний замок, в якому вона уявляє своє прекрасне майбутнє. Вона мріє про велике кохання, про зустріч з справжнім Чоловіком своєї мрії. Кіра спіймала свою жар-птицю, зустріла на своєму шляху шляхетного принца. Ним виявився Максим Радецький, її інститутський товариш. Максим взяв її за руку і повів по життю, побудував для неї будинок. В ньому Кіра відчувала себе немов казкова принцеса в повітряному замку. Але раптом замок був зруйнований буремним штормом...

У тексті є:
кохання і пристрасть, ревнощі і зрада, чоловік її мрії

 Уривок з тексту:

Романтичні стосунки тривали декілька місяців, Максим і Кіра частенько збігали з лекцій, щоб побути на самоті, поблукати містом, і пристрасно цілуватись, ховаючись під тінню тінистих алей, чи сховатись від прискіпливих поглядів перехожих у кінотеатрі чи в якомусь кафе. Все тоді здавалось таким романтичним, навіть дощ, під який вони зненацька потрапили одно дня. Це була весна, травень місяць. На дворі була вже досить тепла майже літня погода. Вони прогулювались містом удвох, настрій у Кірі був чудовий, Максим щойно зробив їй пропозицію, і вона погодилась стати його дружиною. Вони йшли по вулиці, взявшись за руки, молоді, усміхнені, прекрасні; люди, що проходили повз них, з якимсь подивом і захопленням дивились на них і теж посміхались їм; і погода була чудова в той знаменний день, на небі не було ні хмаринки, і сонце яскраво світило, лагідно посміхаючись молодим закоханим, сама природа наче всміхалася, вітаючи їх, чи то так здавалося Кірі. В той день вона була щасливою. Інколи говорять, що заради таких днів варто жити.

Так. Тоді вона була щасливою закоханою жінкою. Поруч з нею був її обранець, і увесь світ здавалось усміхався їм. Це була мить шаленого щасливого кохання. Кохання щасливого, не обтяженого важкими втратами, негараздами, життєвими катаклізмами і важкими образливими думками. Заради цього варто жити і кохати, і страждати. Такі моменти в житті людини звеличують душу, наповнюють життя важливим змістом. Так. В той день Кіра була щасливою. Той шарм, той сяючий щасливий ореол, який огортав її з Максимом, споріднював їх души, поєднуючи назавжди. Це була таємниця, якась містика, казковий флер, покрив таємничості, який притаманний лише закоханим. Казкова щаслива мить. Навіть дощ не зіпсував настрою молодим романтичним закоханим.

Дощ почався зненацька. Здавалось на небі не було ні хмаринки, аж миттю над містом з’явилась важка сіра туча, грянув грім, почалась злива. Максим і Кіра спочатку сховались під деревом під розлогим каштаном, але важкі краплі дощу стікали з гілок дерева. Вони промокли до нитки. Тоді Максим схопив Кіру за руку, і вони побігли до автобусної зупинки, що була неподалік. Тут також ховалось від дощу декілька перехожих, яких зненацька захопила негода. Кіра трохи змерзла, мокра одежа прилипла до тіла, Максим притягнув її до себе і міцно тримав в своїх обіймах, зігріваючи своїм тілом, а вона зажмурила очі і слухала, як на землю ллється травневий дощ, як важкі краплі барабанять по даху зупинки, по зеленому листі дерев, по калюжах…

 Уривок з тексту:

Кіра прокинулась зненацька. Вона розплющила очі і довго не могла збагнути, де вона зараз знаходиться. Цей сон, це казкове марево, цей травневий теплий дощ, який щойно наснився їй, це був сон. Так, це був сон із її минулого. Яка солодка мить, який чудовий кольоровий сон, Кіра пожалкувала, що так зненацька прокинулась. Таким, яким Максим був тоді лагідним і чемним, коли вони зустрічались, він вже не був ніколи. Потім він був пристрасним, люблячим, уважним, щедрим, люб’язним, навіть галантним кавалером, вмілим коханцем, але він вже не був тим Максимом, яким був раніше, якого сьогодні вона бачила вночі. Сон і життя, марево і дійсність, інколи наші сподівання і мрії не виконуються. Дійсно, Кіра — дурепа, ще й яка! Про що вона мріє?! В неї є прекрасний чоловік, сім’я, син, а вона згадує картинки з минулого життя, коли вони з Максимом не були навіть ще одружені. Чомусь романтичний період їх побачень залишив в її душі неабиякий слід. Може тому, що Максим і справді тоді був другим, чи то Кірі просто здається. Ні. Він дійсно був тоді іншим, Кіра не могла помилитись. Після весілля чоловік став іншим, тільки вона це не відразу помітила.

«До речі, де її чоловік? І котра вже година?» Кіра поглянула на годинник, була вже восьма година ранку. Сонячні промені проникали в кімнату скрізь вікно. Вона лежала одна в ліжку, Максима поруч не було. Кіра сьогодні проспала, це сталося ледве не вперше за декілька років, раніше вона завжди чула будильник і прокидалася, ледве почувши мелодію. «Дивно, де зараз Максим? — подумала жінка. — Що він робить в цю мить? І чому він мене не розбудив?.. До речі, я запізнилась із сніданком для нього… Він буде не задоволений…» Ця думка неприємно вразила жінку. Кіра різко підвелась з ліжка і простягнула руку, щоб взяти халат, але в цю мить її погляд мимоволі зупинився на мобільному телефоні, що лежав на комоді. Це був телефон чоловіка. Її увагу привернула миготлива кнопка на телефоні, що сигналізувала про нове отримане повідомлення.

Мимоволі Кіра взяла телефон в руки, подумавши «раптом це щось важливе». Вона відкрила повідомлення і стала читати. В ту ж мить їй стало погано, вона відчула нудоту і запаморочення, скажений пульс забився в скронях, стало важко дихати. Вона сіла на ліжко і важко опустила голову, тяжко зітхнула. Кіра зрозуміла, чому Максим став іншим, у всякому разі в останній час, чому він допізна затримується на роботі, приходить додому виснаженим і втомленим з відчуженим поглядом, навіть уникає близькості з нею, і все тому, що у нього з'явилася інша жінка. «Інша жінка… Цікаво, яка вона. Зрозуміло! Напевно, це його секретарка, тепер зрозуміло, чому Максим так зніяковів, коли вона (ця секретарка Олена) дзвонила йому додому… Як же тепер мені бути? Як же жити тепер? Сказати йому прямо в очі, що я про все знаю і подати на розлучення… Чи зробити вигляд, що нічого не сталося, щоб врятувати сім'ю, шлюб, щоб не поранити сина Сергія, адже він дитина, він ні в чому не винен. Господи, що ж мені робити?»